fbpx
Сьогодні
ПОПРИ ВСЕ. #НЕБАЙДУЖА МОЖЕ
"Якщо ми сьогодні відступаємо, це не значить, що ми здаємось"
Віра Пасішнюк про волонтерство, банальні фрази і не-вигорання

Кінець літа. Один із кінців країни. Саме той, який восьмий рік болить. Віра дивиться, як сірі хмари перетікають у глибини такого ж сірого Вуглегірського водосховища. Її рожева футболка і пшеничне волосся виділяються на апокаліптичному тлі.

Телефон. Телеграм. Груповий чат. Вона, як каже сама, "записує кружечок". Щоб зафіксувати себе тут. Зафіксувати ще один захід сонця на Сході.

А їй у відповідь: "Як у Надвірній могла народитися така фанатка Донбасу?"

За місяць ми з Вірою зустрічаємося в одній із львівських кав'ярень і обговорюємо — дійсно, а як? Я питаю про кількаметровий календар на стіні офісу БУРу (волонтерської організації "Будуємо Україну разом"), міністерську відзнаку "За розбудову країни" і про те, чи їй ще болить Майдан. І, звісно, ми говоримо про Схід.
Усі з мене сміються, що я туди тікаю. Може, й тікаю, але це для мене безпечне місце. Так стається, що в моєму світі моя безпека — на Сході. Де небезпечно по новинах. Може, це якесь викривлення після Майдану у мене.

Коли ти був там, усе не виглядало так страшно, як по телевізору. Дзвонили батьки і казали: «Алло, по Банковій пішли гранати, ви де взагалі?» А ми стоїмо і не розуміємо — вони про що?
Ще одна історія, що почалась з Майдану
Листопад 2013-го. Соцмережами починають розходитися дописи про прийдешнє перше віче на Майдані. Віра сідає у потяг в рідній Надвірній. Її проводжає тато. Купує дочці величезний снікерс і говорить, що дев'ять років тому їхали вони з мамою (на Помаранчеву революцію), а тепер їде Віра.

Там, на Майдані, дівчина буде разом із друзями з географічного факультету. Періодично їхатиме з Києва до Львова, але знову й знову вертатиметься назад. Тоді почнуться розстріли і з'явиться Небесна Сотня, серед якої опиниться близький друг Віри. Журналіст і студент того ж географічного Ігор Костенко. Хлопця посмертно нагородять званням Героя України, Вікіпедиста й освітянина року.

А Віра лишиться жити з цими спогадами і потребою продовжувати розпочате на Майдані.
"Життя продовжується. Я вважаю, що за Україну треба не тільки помирати, а й жити. Кажуть, що країна цінує тільки тих, хто загинув, і не цінує тих, хто живе. Часом я також із цим погоджуюсь і хочу теж про це говорити, що важливо цінувати тих героїв, що продовжують жити. Бо знайти в собі сили, щоб після цього всього повернутись до життя, — маленький акт героїзму. А деколи й не маленький.

Просто для мене оця пам'ять… Я з цього черпаю силу. Це ти, це частина тебе. Ти не можеш сказати «зі мною цього не було». Було. Я думаю, що важливо завжди пам'ятати. Мої дії в пам'яті. Для мене це не прості слова".
Дівчина говорить, що перший рік після Революції пригадує ледь-ледь. Вона захистила диплом, повернулася у Надвірну і якийсь час працювала у школі. Тоді поїхала у Слов'янськ разом з іншими волонтерами допомагати відбудовувати поруйноване війною. Так Віра потрапила в "Будуємо Україну разом" і лишається з БУРом вже п'ять років. Тільки тепер у зовсім іншій ролі.
"Ці п'ять років — шлях, впродовж якого з волонтерки я дійшла до операційної керівниці. Я іноді думаю: ага, п'ять років… Окей, ти була волонтеркою, тоді тебе запросили в команду. Окей, ти робила табори, після того тебе запросили в офіс у Львові, ти вже була грант-менеджеркою. Потім ти сформувала програмний відділ. Потім з'явилася нова можливість і ти теж за неї взялася".

Віра ненадовго затихає. Дивиться на потерті будівлі по той бік панорамного вікна і каже, що святкує свій перший ювілей з БУРом, і це для неї, мов холодний душ.

"У БУРу є гасло — якщо не я, то хто? І воно ніби так пафосно й банально звучить. Дуже гарно цим прикриватися, але часом ти сідаєш і думаєш: а реально, якщо не я, ну от хто?", — каже Віра і сама ж помічає — після власних слів її шкірою побігли мурахи.


"Якщо ми сьогодні відступаємо, це не значить, що ми здаємось"
З кінця травня 2021-го Віра — програмна керівниця БУРу. А сам БУР з 2014-го — проєкт, що почався з мети відновити пошкоджені російсько-українською війною будинки, а продовжився ціллю будувати не тільки споруди, а й мости зв'язку між українцями.

Охочі стати волонтерами заповнюють анкету. Обирають, на який із таборів хотіли б поїхати. Тоді на тиждень або два з'їжджаються зі всієї України й з-поза її меж у місті, де на них чекають різні об'єкти. Вдень волонтери малюють мурали, будують будинки, ремонтують квартири, облаштовують креативні простори, а вечорами влаштовують гутірки, дивляться фільми, гуляють містом і, найголовніше, пізнають одне одного.

Днями будують стіни. Вечорами руйнують кордони.

Про БУР Віра розповідала вже в десятках інтерв'ю. Я ж питаю, що в БУРі робить саме вона і хто така програмна керівниця Віра Пасішнюк?
"Може здатися, що я десь на задньому фоні і стараюся робити все, щоб все у всіх ставало трошки кращим. Стараюся десь щось вчасно зупиняти, щоб люди трохи більше берегли себе.

БУРу зараз сьомий рік. А це для всіх організацій такий ключовий і переломний момент. Ти або вистоюєш і тоді йдеш далі, або розумієш, що ваша місія закінчена. Іноді важко. Наприклад, люди вже не ті, навіть контекст у країні змінився.

Мої основні задачі — оптимізація роботи й управління людьми, щоб вони добре робили свою роботу. Ми стараємось зараз дійти до того, щоб робити те, що ми любимо і у що ми віримо".

Тоді починаємо про втому. Віра говорить — усі втомлюються, але багато вже зроблено, а ще більше треба зробити. Тож зупинятися через втому точно не варіант.



"Тут важливо знайти якийсь баланс, що ми втомилися, але сьогодні я трошки менше втомилася, тому ти відпочинь, а я попрацюю. Але завтра ми міняємось. Тільки треба відверто про це поговорити. Бо всі надіються, що хтось щось зробить і все злетить.

Не завжди вистачає сил сказати, що тут ми зупиняємось, бо ми більше не можемо. Ми дуже хочемо, але ми не можемо. Зупинятися важко…

Це ще одне, чим я намагаюся займатися зараз — зупиняти в певних моментах себе, аби допомагати зупинятися людям, які самі це не можуть зробити. Якщо ми сьогодні відступаємо, це не значить, що ми здаємось. Деколи ми відступаємо, щоб перевести подих і потім за пів року зробити квантовий стрибок"
Займати одну з керівних посад не входило у Вірині плани. Вона розуміла важливість цього кроку і довго вагалася. Така робота завжди про зміни й рішення. Саме прийняття рішень і є чи не основною відповідальністю дівчини. І заодно лейтмотивом її першого літа на цій посаді.
"Якісь робочі моменти я часто переношу на ситуації в горах. Бо у людей там є кілька типів поведінки. Інколи ти приймаєш рішення зупинятися, бо ти чекаєш групу. Або ти кажеш, що не хочеш підійматися, бо це не в пріоритеті. Або ти кажеш, що хочеш дійти до вершини не тому, що тобі важливо просто дійти до вершини, а тому, що важливо дійти зі всіма.

У моєму інфопросторі останні місяці взагалі дуже багато витає про прийняття рішень. І про те, що їх немає правильних чи неправильних. Вони є прийняті і неприйняті. І все. Всі мої дії цим наповнені. Треба пам'ятати, для чого це. Шоб шо? Ми зараз на роботі так жартуємо — шоб шо? Якщо ти пам'ятаєш оце своє «шоб шо», ти маєш мотивацію".
Про міністерську відзнаку і для себе, і для батька
Наприкінці червня всіма соцмережами БУРу та його команди розносяться радісні дописи — їхня Віра отримує міністерську відзнаку "За розбудову країни, розвиток волонтерського руху і сприяння Збройним силам України".

Сама Віра на цей момент вже про все знає. Вона встигла і поплакати, і посміятись, і почати потроху приймати це. СММ-ниця пише їй у чаті й просить сказати кілька слів про нагороду. Віра випалює перше, що спадає на думку:

"Я відчуваю, що мої сини вибачать мені, що світ на них так довго чекав".
Коли розмовляю з Вірою, питаю — як воно, отримати таку відзнаку? Дівчина зізнається, що була проти подання своєї кандидатури. Тоді довго думала й намагалась усвідомити, чим ця нагорода є саме для неї.

"Знаєш, ми наче потрапили у якийсь капкан із цим. Типу, якщо тебе нагороджують, це не важливо, це все дурниці. Я теж знаю, що для мене це не так важливо, бо для мене нічого не зміниться.

У мене тато завжди сміявся, що мріяв мати орден праці. Коли ти просто багато працюєш. Тобі за це немає ніяких поблажок чи премій. Квартири не роздають. Але він у мене такий трудяга. У нас прізвище Пасішнюк і він завжди каже, що ми як джмелі або бджілки.

Ніяких радянських орденів у нього, слава Богу, немає. Але я, напевно, отримую цю відзнаку й за нього"

Віра посміхається. І веде свою розповідь далі. Каже: про отримання відзнаки дізналася від знайомого, який першим привітав у Інстаграмі. Тоді зайшла на сайт. Прочитала положення. Заплакала. "Я, знаєш, люблю оце розплакатися. Зазвичай не на людях, але буває по-різному", — сміється Віра. Я сміюся разом із нею. Далі вона каже:

"Для мене це почалось все у 13-му році, коли почався Майдан, і я ж точно про це не думала. Як ми не думали, що зараз почнеться війна. Потім ще раз прочитала постанову, знову розревілася…

Я просто знаю, що люди, які мене читають в соцмережах чи просто знають, якби могли, дали б мені точно цю відзнаку. Я просто думаю, що це не дав мені президент чи конкретний міністр з конкретним прізвищем. Це державна відзнака. Від мого народу. І я знаю, що не всі мене знають, не всі розуміють, що я роблю. Але якщо, наприклад, якась людина щось робить через мене, то я знаю, що, можливо, саме вона за мене і проголосувала"
"Просто побути там"
10 липня — Вірин День народження. Цьогоріч вона зустріла його в Маріуполі. Не через відрядження, табір чи щось термінове. Через бажання просто побути там. Запитую, як часто вона "тікає" на Схід. Сміється. І починає з того, що сподівається в найближчі місяці потрапити туди знову, тож може передати Донбасу від мене привіт. Відповідаю, що давно там не була і передати привіт таки мушу.

"Це можуть бути якісь робочі відрядження. Деколи мені просто як Вірі Пасішнюк треба поїхати, і я їду. Просто побути там. Я можу нікому не зізнаватися, що поїхала не по роботі. Мені просто важливо бути там. Я так цього року зробила на день народження.

Коли я перший раз поїхала, мене питали, як там на Сході. І я розумію, що ти не дуже поясниш весь спектр усього, що відбувається. То я казала, що просто буду купувати людям квитки на потяг, щоб вони мали цей досвід.

Я на Сході зустріла своїх людей. Стіни то є стіни, а ти їдеш до людей. Зрештою, Майдан стався через те, що нам казали, що хтось десь не такий. А виявилося, що ні. І музику ми слухали в дитинстві однакову, і серіали дивилися однакові. Є якісь моменти, які для мене там були дивні і зараз. Я досі дивуюся, коли думаю про те, що, наприклад, там не було книжок українською з географії. Але я сама цього раніше не знала і судила по тому, який маю досвід"

Ще якийсь час говоримо про Донбас, БУР, поїздки за кордон і те, як країна проживала перший локдаун. Віра каже, що попри суворі обмеження майже всі табори відбулися. Десь пізніше, десь із меншою кількістю волонтерів, але відбулися. "Ми тут країну будуємо", по-діловому говорить Віра і стає ясно — такі дрібниці великих будівельників своїх країн не зупиняють.
БЛІЦ
Твоя улюблена книга?
Я завжди говорю "Маленький принц" і знаю, що це дуже банально. Але я на карантині минулого року перечитала його ще раз. Вже не знаю який раз. Мені вже було 28. А вперше ми читали його в п'ятому класі. Я думаю, це через те, що коли ти кожен раз її читаєш, ти читаєш її як вперше. Ти знаходиш у ній відповіді на запитання, які тобі потрібні в цей момент.
Твій улюблений музичний гурт?
Тартак. Для мене було великим стресом, коли Положинський пішов з гурту. Я переживала з ними своє дорослішання з п'ятого класу. Він завжди був на фоні.
Улюблена пісня, яку виконує не Тартак?
Я колись, за царя Гороха, дуже любила "My Happy Ending" Авріл Лавін. Я недавно якось її згадала і зрозуміла, що дуже любила в школі.
Що для тебе Львів?
Я недавно питала себе, чи я почуваюся тут як вдома і чи це те місце, де я хочу жити. Думаю, що Львів — це моє дорослішання. Тут було моє становлення. А якщо щось таке банальніше, то для мене Львів — це друзі.
Авторка: Марія Смик, "Рубрика"
Фотограф: Микола Матвіюк
1
2079
поставити питання героїні

За найкраще питання

ми подаруємо вам футболку

Всі питання будуть задані героїні та опубліковані

    Поставте ваше питання героїні




    Додати коментар

    Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

    Ви вказали некоректні логін або пароль

    Вибачте, для коментування необхідно увійти.

    Про проєкт

    «Попри все. #Небайдужа може» — це серія мультимедіа-історій про жінок, які у важкій життєвій ситуації чи в умовах упередженого стереотипного ставлення знайшли себе заново. Кожна наша героїня — це жінка, яка змогла. Кожна наша історія — це шлях сили і мотивації.
    Проєкт реалізовано в рамках грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цих публікаціях, відображають виключно точку зору автора.

    Повідомити про помилку

    Текст, який буде надіслано нашим редакторам: